чтобы поместить сообщение или комментарий вам нужно войти под своим логином

логин

пароль

регистрация
забыл пароль



чтиво / статьи

Дмитро Шуров. Клавішник, що став піаністом

18.07.11 | Богдан Буткевич, Андрш Ломаш | www.ut.net.ua
Про таких кажуть: трохи не з цього світу, їмдано бачити те, що сховане від очей звичайної людини. А ще цих особистостей називають вічно молодими. Найвідо- міший український рок-піаніст, музикант екетракласу, який встиг попрацювати майже з усіма успішними гуртами та виконавцями Україний Росії(«Океан Ельзи», Земфіра, «Бум- бокс», тощо) - все це Дмитро Шуров, фронтмен ілідер нарештівласного гурту «Pianобой».

МУЗИКА НОМЕР ОДИН

Я ніколи не мав іншого вибору, окрім як стати музикантом.Почав займатися музикою з чотирьох років. Мійтато - поет, що граєна кількох музичних інструментах. Ми жили в готелі, проте в крихітнійкімнатці.Збиралося безліч народу. Я, щоправда, найчастішеховався за дверима, бо був сором’язливою дитиною. А потіммене віддали вчитися до піаністки на пріз­вище Зельцер. Вона позаймалася зімною три місяцій емігрувала до Ізраїлю. Проте встигла «заче- пити» своїмпрекрасним викладанням. Скажімо, тривалістьнот вона пояснювала на прикладіяблука: розрізала його на поло­винки, чверті, вісімки тощо.Я навіть ніколи не думав ніпро що інше, окріммузики.

Нещодавно замислився про професію пілота. Просто дуже люблю літати. Саме зараз збираюся на літні курси. Про власний літак не мрію – все одно в нас польоти над містами заборонені для приватників. До речі, від однієї думки про стрибок із парашутом у мене все всередині згортається. Цікаво було ще побути капітаном далекого плавання.

У музичнійшколіменібуло нудно, тому їїшвидко кинув.Коли я до неї пішов, моїми богами в музицібули люди, яких не містилашкільна програма: Елтон Джон, СтівіВандер тощо. Я чесно сказав батькам, що меніне в кайф, а вони, хоч як дивно, відповідали: гаразд. I купили першів моєму життіклавіші- маленьку «самограйку», в якоїнавітъ не було внутрншньоїм’яті.Це означало, що, зробивши якесь аранжування, його треба записувати на паперібо, тільки-но ти виймав цей синтезатор ізрозетки, всізвуки та мелодії«вилітали». Тобто, коли я працював на цьому апараті, доводилося все робити за раз: придумувати гармонію, записувати на касету.Я почав займатися цим в 11років. Досить швидко з’явилася гарна клієнтура - переважно місцеві(вінницькі-Ред.) співаки. Вер­шина моєї тодішньоїкар’єри - 30- хвилинний музичний супровіддля українського народного танцювального колективу. Зараз меністрашно уявити, яким чи­ном за один день я все встиг. Тодіж не було ніяких вирівнювачів звуку та інших зручнихтехнічних «прибамбасів», кожен удар барабанів доводилося прописувати власними руками.

Я навчався в Київському лінгвістичному університеті, який часто називають справжнім музичним закладом. На факультетіпрак­тичноїпсихології, до речі.Не ідеальне місце для музикантів, там панувала невимушена атмо­сфера. Я здобував освіту разом ізКашею Сальцовою(фронт- вумен«Крихітки». -Ред.), Ар­туром Даніеляном (гурт «Фактично Самі». -Ред.), хлопцями з колективу «Щастя». Тож виш справдібув рок-н-рольним. Коли я всерйоз задумався про те, щоб поїхати вчитися до Аме­рики й стати джазменом, на мене вийшов Юра (Хусточка, тодішній басист «Океану Ельзи», що запросив Шурова до складу гурту. -Ред.). А тепер у «Pianoбой» я іжнець, іна дудігравець, як кажуть, тобто доводиться за­йматися продюсингом, та й узагалівсім, що пов’язано з виробництвом музики як продукту, їїпросуванням іпродажей.

Очімузиканта завжди мають палати.Коли вони тьмяніють, йогоцінністьяк професіонала різкопадає. Якщо в тебе єталант іти вмієшпрацювати, то завжди знайдеш собімісце.

Є дві речі, що можуть завадити розвитку артиста. По-перше, його комплекси. На-приклад, дуже багато моїх друзів-музикантів не поважають і нерозуміють простих ре­чей.Неусвідомлюють, що просте написати значно важче за складне. Особисто вмене пішли роки на осягненняцього. Зате тепер альбом Джона Леннона «Image», простийяк три копійки, для мене є найкращим прикладом, музичноїдушевності та виразності. Якщо говорити конкретніше, то, приміром, більшість барабанщиків не розуміють, що простий ритм організує гурт, а не гурт підіграє барабанщикові, даючи йому можливість «ліпити» збивки, брейки тощо. При цьому ще й підморгувати першому ряду глядачів. По-друге, це незбігособистостіта часу. Буваєтак, щоартисту своїйтворчостівипереджае загальнісмаки на кілька років, і тому в нього нічого не виходить. Ця проблема загальна, не тільки українська, але від того не менш болюча.

Будь-який концерт для мене - дуже важлива подія, до якоїя завжди ретельно готуюся. Намагаюся, щоб усе було чітко відпрацьовано до ав­томатизму. Готовий запрошувати, наприклад, звукорежисера з іншої країни, щоб гарно прозвучатина конкретному виступі.

Міжклавішииками тапіаністами величезна різниця. Адже клавішник - це учасник якогось танцювального про­екту, який придумуєприкольну мелодіюз трьох нотікрутить ручку звуку. А піаніст- людина, що як мінімумграєна живому інструментічи на максимально наближеному до живого. Ще в часи «Моделі» (третійстудійний альбом «Океану Ельзи», 2001 р. - Ред.) у мене відбувся перехідвід клавішника до піаніста. І відтодія завжди граю на живихінструментах тісаміпіано-партії. Це важко, незручно, це жерви - возити з собою інструментвагою 30 кг на всіконцерти.Алевоно того варте. Саме тому я піаніст. Усімсвоїмшляхом, своїмипоневіряннями, мозолями напальцях, якінатираю, граючи глісандо, заслужив право називатися саме так.

Украшсьт музиканти цікавішіза російських. Незнаю, чим це пояснити – ментальністю, характером, близькістюдо Європи, але в Росіїмайже всіграють однаково. Немае іблизько тієїкреативності, що є в наших.

Більшістьізтих, зкимхотілосяб зіграти, вже по­мерли. Дуже вразила колись Омара Портуондо (кубинська співачка. - Ред.). Настільки, що з’явилась ідея «підсидіти» їїклавішника, поїхавши з нею в тур спечатку як прибиральник. Повірте, всівеликілюди почи­нали свійшлях ізприбиральника. До речі, коли я планував стати джазменом, то реально придивлявся, до кого б напроситися на цю поважну вакан­сію. Кортіло до Телоніуса Монка (видатний американський джазовий піаніст, один іззасновниківбібопу. - Ред.) у Мемфіс, але вінна той час уже помер. В Україніж, здається, з усіма на сьогодніцікавими музикантами вже попрацював. За останнійчас мене найбшільше вразив Серій Бабкін.

ПРО РАМКИ Й КОРДОНИ

Український музичний ринок витримуєне більшякодного виконавця/гурту водній ніші.I це величезна проблема, бо вона не даєрозвиватися ні самому ринку, ні музикантам, ні слухачам. Наведу приклад Еsthetіс Еducation, який свого часу ство­рив певну нішу англомовної української поп-рок-музики. Тепер, коли колектив у творчій відпустці, лакуну зайняв GorchitzaLiveProject. І все, окрім них є цікаві виконавці, але знають тільки одних. Я сформулював би питання на­віть трохи ширше: проблема не тільки в тому, що ніші в нас такі малі, а й у тому, що музиканти відразу ставлять собі за кінцеву мету в якусь із них потрапити. Замість того, щоб придумати щось своє цікаве та інакше. Сподіваюся, що «Ріанобой» за­раз створює якраз нову нішу, коли автор сам виконує свої пісні, граючи при цьому на інстру­менті. Можна сказати, намага­юся стати українським Елтоном Джоном. У музичному сенсі.

У Росії набагато більше музичних подій, тому україн­ські музиканти туди так масово їдуть. Річ не в патріотизмі, а в наявності цих заходів. У РФ ба­нально більше грошей і слуха­чів.

Кожен виконавець по­винен пройти через фести­валі. Він мусить пограти під дощем, у нього мають кидати запальнички та пляшки. Мені, наприклад, узагалі колись па­расолькою в голову влучили на одному з російських рок-фестивалів - простоЕsthetіс Еducation, де я тоді грав, поста­вили чомусь виступати перед гуртом «Алиса», фанати якого не надто чемні. Взагалі найчас­тіше такі ексцеси виникають саме через ось такі помилки ор­ганізаторів у визначенні по­рядку виступу команд. Тобто список складають виходячи не з музичного стилю виконавців, а з часу їх приїзду/від’їзду.

Вважаю себе українсь­ким артистом. Українська мова набагато зручніша для творення текстів, мелодійніша та гармонійніша. Як і англій­ська, до речі. Взагалі написання пісні - це певною мірою екстре­мальний момент, коли все за­йве відсіюється, а залишається лише сутнісне. Мене цікавлятьнаш час, наша територія. Бо я звідси, і тому можу надіслати якийсь сигнал, що буде зрозу­мілий тут. Скільки людей його вловлять, стільки й буде в мене слухачів.

На Захід у нас зараз зорі­єнтовані гурти з фактично танцювальною музикою, демова тексту взагалі не особливо важлива. Вони працюють у пер­шу чергу над звуком. Що стосу­ються фолькових колективів, то впринципі це явища місцевої культури, які не надто цікаві за межами проживання свого народу. Навіть ураховуючи моду та світову музику.

Інтернет дуже розмиває кордони.Якщотобі сподобалася музика, то немає великого значення, звідки вона. Це в часи:к ласичного «Океану Ельзи» були якісь спеціальні телевізійні стратегії розкручування пісень аж до того, що коли кліп під якусь пісню не встигали зробити одночасно з її презентацією, то все доводилося відкла­ди на рік. Зараз значно простіше: виклав запис в інтернеті, наступного дня тобі вже телефонують із пропозиціями. Далі ти їдеш пропагувати свою музику. І заробляти, адже в наших мовах гроші реально платять тільки за концерти.

Корпоратив - хороша річ, якщо ти його контролюєш.У цьому питанні фінансо- вий аспект не має нічого визначати. Музикант повинен чітко розуміти, куди їде грати, для кого й для чого. Навіщо дозволяти запрошувати себе на чийсь День залізничника, коли в залі 50 пенсіонерів, які ніколи в житті не чули пі про тебе. Такі варіанти мають відсікатися ще на рівні менеджера, якого в нас, як я вже казав, немає. Мабуть, тому ми рідко граємо на корпоративах, адже як тільки я від­чуваю хоч якийсь підступ, то одразу відмовляюся.

Урозвитку музичного проекту бізнес і музика мають іти поруч. А не протиставлятися одне одному, як це часто буває.

Харківська і київська пу­бліка зовсім різна.На Сході країни люди набагато менше думають про те, хто перед ними виступає, а більше слухають власне музику. Вони з перших нот починають «качатися», пливуть за музичною течією, розслабляються. Трохи склад­ніше виступати в Донецьку. В столиці ж усе зовсім не так. Перші три пісні київські гля­дачі придивлятимуться, хто пе­ред ними стоїть, ущо він одяг­нений, який має вигляд. Тільки на четвертій-п’ятій композиції вони нарешті звертають увагу на музику і думають: нумо, чим ти нас сьогодні здивуєш? Поді­бна ситуація і в Москві, тільки ще довший період оцінювання. Але найдивовижніша аудито­рія в Сибіру, де я дуже багато бував під час турів із Зємфірою. Там більшу частину року зима, усе вкрито снігом, і люди спо­чатку такі самі холодні: коли граєш, не відчуваєш жодного «фідбеку», незрозуміло, слуха­ють тебе чи ні. Вони просто сто­ять - ніби по очах видно, що їм подобається, але жодних рухів. Ти мало не шкіру із себе зди­раєш, щоб їх розворушити, але марно. І ось концерт закінчу­ється й починається якась вак­ханалія емоцій. Сибірські гля­дачі готові бігти кілометри за автобусом із музикантами, від­дати тобі останню сорочку, но­сити на руках. Тобто для них є проблемним виявляти емоції одразу, але потім вони просто вибухають.

За останні роки зросла якість української публіки на концертах, проте змен­шилася її кількість.Пам’ятаю період у житті «ОЕ», коли зали були заповнені вщент за­вжди, на виступах панувала аб­солютно безумна атмосфера. Проте люди не чули музики - їм радше подобалося те, що в нас нарешті концерти. Це було як «сире м’ясо» - на вигляд красиве, а на смак не зовсім. Те­пер глядачів менше, зате вони розуміють власне музику наба­гато більше. Знаюча українська публіка - це щось неймовірне. І таку думку на сто відсотків під­тримують західні музиканти, яких ми запрошували на фес­тиваль Моlоко.

Надто багато українців просто не мають матеріаль­ної змоги ходити на кон­церти.Допоки люди в Україні здебільшого змушені думати, чи зможуть вони завтра купити собі їжі, музика в нас не буде дуже розвиватися. У всіх україн­ських музикантів через цей фактор однакові проблеми. Так само доводиться по 300 разів обговорювати кожен стілець у технічному райдері, прорахову­вати кожну гривню у своїй та чужій кишенях.

Наші люди звикли си­діти на лавці.От зранку вихо­джу з дому і стабільно бачу біля під’їзду 10-15 чоловіків віком від 15, коли я вже непогано за­робляв, і до 60 років. Допоки наші люди із задумливим ви­глядом сидітимуть на лавках, в Україні буде так, як є тепер. Якщо вже так кортить нічого не робити, то їдьте до Індії, до яко­гось ашраму, де тебе годувати­муть за те, щоб ти промовляв мантри, які покращують ауру. Враховуючи нашу менталь­ність, боюся, в найближчому майбутньому велетенських змін очікувати марно.

Політика мене не ціка­вить.Натомість непокоїть еко­логічна тематика. Планую цим зайнятися активніше, як тільки знайду відповідні кошти. Адже влаштовувати якісь клубні концертики, як у нас прийнято, не збираюся, бо це маячня. А ось якщо в Україні з’являться елек­тромобілі, то й собі неодмінно куплю і пропагуватиму їх. У по­літичний тур за будь-якого кан­дидата не поїду в жодному разі за жодні гроші.

комментарии


чтобы поместить сообщение или комментарий вам нужно войти под своим логином