чтобы поместить сообщение или комментарий вам нужно войти под своим логином

логин

пароль

регистрация
забыл пароль



чтиво / интервью

Механік звуків

13.12.11 | Буткевич Богдан | www.komora.com
Директор легендарної студії звукозапису «Комора» Костянтин Костенко про музику як майонез, гру під фанеру, заслужених артистів Каліфорнійщини та велику музичну депресію. У будь-якій справі є верхівка айсберга, на яку всі звертають увагу, та фундамент, основа, яку не бачить ніхто. Але від того вона не стає менш важливою.

Герой нашої розмови маловідомий широкому загалу українських меломанів, але в професійних колах це людина без пере бі льшення культова. Як і студія звукозапису «Комора», яку він нині очолює. Важко знайти музиканта чи гурт на пострадянському просторі, з якими би він не працював: Юрій Шевчук з «ДДТ», Борис Ґрєбєнщіков з «Авкаріумом», «Кому вниз», Сестри Тельнюк тощо. Ця людина є справж нім шеф-ку харем музичних страв, які ми споживаємо щодня. Тиждень побував у студії, де під його керівництвом народжуються майбутні хіти українського і не тільки шоу-бізнесу.

Україні немає чого запропонувати світовій музичній індустрії, окрім фольку. Але це неправильно, бо така ситуація нагадує мені твердження, що Україні нічого запропонувати світу, окрім сала та жінок. Проблема в тому, що англієць не розрізняє фолькової музики з Малі та Сенегалу. Так само він не розрізняє музики з Болгарії, наприклад, та України. Щось слов’янське – і нормально. Так само й у нас не відрізняють музику шотландську від валлійської – кельтська, і гаразд. Та більшість наших «народників» не розуміють, що сало в чистому вигляді все одно нікому не потрібно. Його слід красиво виложити, прикрасити овочами, а вже потім його куплять. Той самий польський джаз не міг з’явитися за рік. Для того щоби він став таким, як він є зараз, потрібно було ростити його. Фактично це ціла школа, яка за два-три десятиліття свого існування виховала не тільки музикантів, а й слухачів, що не менш важливо.

Колись мені здавалось, що мої однолітки добре знаються на музиці і мають кращий смак за молоде покоління. Мовляв, вони знають усі альбоми своїх улюблених виконавців, можуть назвати всіх музикантів, які в цих улюблених гуртах грали, тощо. Але минає кілька років – і я не впізнаю цих знавців, що ностальгують за гуртом «Ласковый май». Чому в нас хоч яку машину роблять, все одно виходить «Запорожець»?

На музику очікує революція, бо зараз настала велика депресія.Головна проблема музичної індустрії – перевиробництво товару, який неможливо продати і який не окупається. Немає нічого нового, затрати на виведення на ринок нових брендів постійно збільшуються, вихлоп від цього паралельно зменшується. У великих компаній а-ля Sony зараз мінімум половина проектів виходить максимум на рівень самоокупності і не більше. Такого ще ніколи не було. Стрімко падають обсяги продажу дисків. У 2009 році вперше за всю історію світового шоу-бізнесу в Англії гроші, зароблені музикантами з концертів, перевищили гроші від продажу носіїв. Насправді це революція. Для України це, може, й не так важливо, бо в нас ніколи диски особливих грошей не приносили – завжди всі заробляли лише на концертах. Для Заходу ж це навіть не дзвоник, а дзвін. І річ тут не лише в інтернеті й піратстві. І ще одна дуже важлива фішка, яка поки що пройшла повз увагу широкого загалу. У 2009-му MTV, великий музичний канал, який багато в чому створив шоу-бізнес таким, яким ми його тепер знаємо, зробив ребрендинг. Перейменувався, грубо кажучи. Тепер вони не MusicTV, а мультимедіа ТБ. Це означає, що просто музика цей телеканал вже не цікавить. Вельми промовистий факт. Музичний бізнес перестав бути настільки вигідним, щоб у нього вкладали великі гроші навіть на Заході, не кажучи вже про Україну.

Єдиний критерій популярності музиканта – кількість людей на концерті. Адже це можливість побачити тих, хто згоден заплатити свої гроші, витратити свій час саме на тебе. Ми вмикаємо М1 – і з десяти кліпів, які побачимо, у кращому разі герой одного буде справжнім артистом, що має хоч якісь гастролі. Усі інші ніколи не гастролювали й ніколи не даватимуть концертів під час свого недовгого сценічного життя. Вони думають, що їм це не потрібно, – головне блимати в «тєлєку». На радіо така сама ситуація. Ніхто не хоче брати нову музику, бо є формат. Що воно таке – ніхто не знає. Насправді формат – це коли сидить дівчинка/хлопчик на підборі музики, яка/який на ній розуміється ще менше, ніж я в ботаніці, і визначають, що гарно, що погано. Одним із важливих нюансів українського шоу-бізу є мас-медіа, які сформували дві абсолютно не зрозумілі мені речі – рейтинг та формат. І те, й інше – фікція, обман, висмоктані з пальця. Як можна говорити на ТБ про національний рейтинг, коли цей рейтинг визначають, у кращому разі, дві тисячі людей за незрозумілими критеріями. Це навіть гірше за обман – це самообман. Ці люди обманюють самі себе, навіть вірять у це, а потім дивуються, чому вони не є конкурентоспроможними.

В Україні майже немає нормальних концертних май данчиків. А без цього розвиток музики взагалі неможливий. Держава їх, певна річ, будувати не буде й не має цього робити. Допоки бізнесмени не вкладатимуть у це гроші, справа не зрушиться. А якщо в нас клуб і будують, то спочатку зроблять усе, окрім звуку. А потім дивуються, що звук, як у сортирі, і ніхто серйозний там виступати не хоче. Саме тому в нас повністю відсутня культура відвідування музичних клубів. Вона, може б, і з’явилася, але ж звук – повне лайно, то про яку культуру може йти мова? У 90% клубів якість саунду навіть мене пригнічує, а уявіть собі якогось мужика, що дівчину привів вигуляти? Катастрофічно не вистачає й фестивалів. На цьому ж дуже просто заробити. Елементарно, перші гроші можуть дати власники навколишніх кафе, які за три дні фесту можуть зробити піврічний план.

ПЕРЕВИРОБНИЦТВО МУЗИКАНТІВ

У світі надто багато поганої музики. У США нещодавно провели цікаве дослідження. Взяли 30 тис. користувачів і поставили запитання: «Яка музика зберігається в вас на комп’ютері?» Запитання, чи легальне її походження, не ставилося. Виявилося, що 70% становить стара музика, написана та випущена до 1980 року. І це за нинішніх можливостей пошуку та скачування будь-якої музики в інтернеті. Це говорить лише про одне – нової музики стали шукати набагато менше. Раніше в рекордингових компаній існував дуже жорсткий фільтр з відбору справді талановитих виконавців – зі 100 команд вибиралися дві-три. І навіть з цієї невеликої кількості відібраних платівка все одно виходила далеко не в усіх. Саме тому в 1960–1970-ті хоч яку платівку візьми – це просто віха в музиці та її розвитку. Зараз альбомів видається в 100 разів більше, але їх ніхто слухає. В Україні також перевиробництво музикантів. До того ж ще й неякісних.

Топ-менеджери вбили радіостанції. Це прислів’я є дуже популярним на Заході, і стає все більш актуальним для нас. Топ-менеджери – це випускники Гарвардів, Оксфордів та Кембрид - жів, які на початку 1980-х приходили керувати радіостанціями. І все змінилося, як за помахом чарівної палички. Якщо до цього радіо могло віднайти Depeche Mode та розкрутити його, тепер усіх стали цікавити лише гроші. А для грошей потрібні професіонали. Ось тільки професіоналів знаходили з економічної сфери, а не музичної. Саме тому радіо на Заході має ті самі проблеми, що й у нас – воно вилизане, причесане, абсолютно однакове. Саме тому радіо як бізнес уже багато років втрачає обороти – менше слухачів, менше рекламодавців. Наприклад, середньої руки радіостанція у Франції коштує бли зько €15 тис.

Музикант – це дуже тон ка робота. Сьогодні ти отримуєш якісь гро ші, а за півроку ситуація змінилася, і ти вже нікому не потрібен. Адже найбільш ус пішний проект жи ве три – п’ять років. У будь-якому разі хвиля ус піху піде на спад. Ну, може, на залишках цього успіху можна проіснувати ще років 20 – і все. Музиканти хапаються за будь-яку соломинку, що дозволяє їм заробляти гроші своєю працею. Музикант – це така сама професія, як і хірург. Якщо хірурги погані, у них не буде роботи. Тобто нам потрібно хоча б підтягнутися до середнього світового рівня. Поки що ми від нього дуже далекі. Музика в Україні не приносить грошей. Ти можеш вкласти гроші в три різні проекти – і, найімовірніше, жоден із них не вистрілить. Дуже багато персонажів українського шоу-бізу займаються цим навіть не заради грошей, а для того, щоб вийти заміж за багатого папіка або просто не мають чим зайнятися тощо.

Допоки до фанери ставитимуться з розумінням, говорити про якісну музику немає сенсу. Навіть якщо на ші музиканти зроблять утричі якісніший за саундом альбом, то втроє більше грошей від цього в них не стане. Проблема у смаках. Якщо замовник допускає, щоб артист виступав під фонограму, і за це платять такі самі гроші, як і за живий виступ, це фініш. Найгірше те, що на це навіть ніхто особливо не звертає уваги, вважаючи, що так і має бути. Цю ситуацію можна порівняти з типовою ситуацією в українському магазині. У продавщиці сеча капає з паль ця, продукти несвіжі та невимиті. Ви будете протестувати чи казати: нічого-нічого, може, на дні там під хробаками є щось свіженьке? Але з музикою люди обирають другий варіант поведінки. Це найстрашніше – люди йдуть на концерт, платять гро ші. А потім приїздить воно і під фонограму типу відкриває рота. І отримує за це такі гроші, котрі якийсь шахтар і за рік не отримає. На Заході в цьому питанні все суворо регламентовано: якщо ти граєш живу музику, до тебе одне ставлення, якщо під фанеру – то навіть на афішах ти маєш це зазначати. Не кажучи вже про порядок гонорарів. Фанера на Заході – це неповага до слухача, і нерідко може коштувати музиканту кар’єри, як це сталося, наприклад, з німецьким гуртом Milli Vanilli.

ГАСТРОНОМІЧНІ ПАРАЛЕЛІ

Замкнене коло мо же бути розірване лише користувачем. Якщо людей перестає влаштовувати якість ковбаси якогось нашого українсь ко го заводу, то вони купують ковбасу іншого виробника ліпшої якос ті, дорожчу. Але для цього вони мають спочатку зрозуміти, що наша ковбаса погана. Та поки що всі купують соєвий ерзац, їдять його і відчувають себе щасливими. Маю надію лише на зміну поколінь.

99% музикантів у нашій країні мають основну роботу, окрім музики. Це не тому, що вони дурні й не розуміють хибності такої ситуації. Але в них елементарно немає іншої можливості. Саме тому має місце невибагливість українських музикантів. На Заході повага до музикантів набагато більша. У нас же що медики, що вчителі, що музиканти перебувають у досить жалюгідному становищі як в плані фінансовому, так і в пла ні суспільної поваги.

Українська академічна музика подібна до українського футболу. Чи є попит на український футбол на Заході? Якщо говорити про окремих гравців – так. Але як явищу українському футболу до світового рівня дуже далеко. З музикою, як водиться, ситуація ще гірша. Тішить, що в нас хоча б немає практики набирати в оркестри бразильців чи англійців. Хоча навіть якщо й набрати, то якість буде вищою, але грошей це знову-таки не принесе.

Нічого страшного, що держава в нас «забила» на музику, – хай хоча б не заважає. Бо хоч би чим вона опікувалася – завжди виходить УТ-1, який може викликати хіба забобонний жах. Не можна порівняти всю українську поп-музику з доробком того ж Лятошинського. Порівняно з ним увесь поп – цілковите лайно. У нас не така заможна держава, щоб могла собі дозволити підтримувати поп-музику. Поп – це музика настрою, говорити про її глибину просто смішно. Та й взагалі, у нас державна підтримка завжди сприймається як заборона чогось. Допоки держава намагатиметься когось карати або нагинати у цій сфері, її так само нагинатимуть та каратимуть у відповідь. Будь-які примуси в культурі – це черговий варіант для хабарів, не більше. Зверніть увагу, що питання наповнення українським контентом ефіру підіймають зазвичай не музиканти, а політики.

Рок – це як джинси, суто утилітарна річ. Купувати джинси завжди будуть набагато частіше, ніж, наприклад, костюми від «Армані». І грошей джинси приносять більше, ніж ці костюми. Так само, як і «Макдональдс» приносить більше грошей за елітний ресторан, де подають червону ікру. Бо більше людей, більший оборот. Тому в рок- чи поп-культуру можна не вкладати, а інвестувати гроші. Рок-музика для Заходу – це вже майже фольклор. Адже рок слухали вже прадіди нинішніх її слухачів. Тобто чотири покоління виросли на ній та в ній.

Потрібно скасувати раз і назавжди звання заслуженого артиста України. Уявіть собі звання «Заслужений артист Каліфорнійщини». Поки в нас існуватиме щось подібне – нам не світить жоден рівень музики. Допоки на державному Першому національному каналі буде присутній Поплавський, наша культура та музика приречені. Адже він – це символ не просто лайна, а лайна шкідливого.

Музика – це як продукти харчування. При всіх мінусах, є один великий плюс. Хоч би як ти приготував шедевр кулінарного мистецтва, він усе одно з часом набридає і хочеться чогось нового. Не обов’язково нового по суті – хоча б за часом написання. Тому я й подібні мені виживаємо саме завдяки цьому вічному потягу до нового. Питання в тому, наскільки воно людям потрібне. Українська музика зараз на рівні з майонезом. Мова не тільки про поп-музику, а й академічну.

ТАЛАНТ ЗАВЖДИ ПОМІТЯТЬ

Найголовніше – це пісня, кінцевий продукт. Якщо в ній є справжня ідея, стрижень, то вона в будь-якому разі спрацює. Завдання саунд-про дюсера – побачити цю ідею та не зіпсувати її. Якщо цього немає – можна застосувати всі чудеса звукотехніки, але сенсу в тім нуль. Геніальний твір може з’явитися будь-де, це божий дар, який не залежить від рівня розвитку музичної індустрії. Справді яскравий музикант чи гурт навіть у наших умовах не залишиться непоміченим. Інша справа, які будуть наслідки – багато слави чи грошей або зовсім трохи. Треба знаходити в музиці завжди щось нове, хоч її вже й зіграли всю ще 300 років тому.

В Україні ніколи не буде великих якісних студій звукозапису.Адже звукозапис – це високі технології. Глобалізація вже зробила свою справу, адже моїми конкурентами є не лише українські студії, і навіть не лише московські, а й англійські чи американські. Кордони відкриті, так само, як і капітали. Євро – вони однакові й в Англії, і в Україні. І коли людина їх платить, то вона завжди обере студію, де записують мінімум 50 років, і де є все для музиканта. Тим більше що для багатьох записатися на такій студії – це вже питання престижу та самореалізації.

Не треба думати, що Баха не цікавили гроші. Музиканти – люди, і хочуть отримувати адекватний грошовий еквівалент своєї роботи. Особливо, якщо вони щось роблять ліпше за інших.

Словосполучення «культурні смаки української еліти» звучить комічно. Та й узагалі проблема в тому, що в нас слово «еліта» чомусь одразу має якийсь політичний присмак. В Англії є газони, яким 300 років. І так само є багато аристократів, які дуже далекі від політики, але в яких усе в порядку з розумінням цінності таких газонів. Або гарного чаю.

Ти можеш думати про країну, прожити тут життя в злиднях або по їхати і заробляти своїм талантом гроші. І не треба теревенів про створення власної реальності – це щось з репертуару наркоманів. З кожним роком у музиці працювати все гірше й важче. Тому ця сфера або зміниться, або загнеться.

Буткевич Богдан (Український Тиждень)

комментарии


чтобы поместить сообщение или комментарий вам нужно войти под своим логином