чтобы поместить сообщение или комментарий вам нужно войти под своим логином

логин

пароль

регистрация
забыл пароль



Anno Domini

У фокусі часу

Я бачила світло близьке і далеке водночас,
іздалеку голос тихенько сказав мені Слово.
Ніжність до ніжності, тіло до тіла, любов до любові,
вічність до вічності – знову і знову.

І чути, як дихає час ритмічно, неспішно,
споглядає він нас, його очі скляні та безводні.
Простягни мені у вікно свою ягоду, вишне,
прямо в кімнату, з нічної безодні.

Дивлюсь на ікони і бачу я в них своїх ближніх:
ось риси мами, ось чоловіка і доні.
Простягнула мені у вікно свою ягоду вишня,
прямо в кімнату, з нічної безодні.

На п. ХХІ ст.

На початку ХХІ сторіччя
бачу апокаліптичні сни.
Вся історія відбилась на обличчях.
Біг. Утома. Вдома. Вдалині.

Смуги світла, швидкості незвичні,
крізь краплини проливних дощів,
вимальовують химери електричні
еклектичні знаки нових слів.

На початку ХХІ сторіччя
мене в час поганський сон верта.
Скинути б тягар цей історичний,
з перших вуст почути про Христа.


На відлунні

На відлунні великих шляхів живемо ми,
з нами поруч Господь за подіями спостерігає,
він живе недалеко – ліворуч, і за небокраєм,
але стежки його несподівані і невідомі.

Я йду із далеких країв, де лікуються рани,
там біле сонце пече – доки небо засмагне,
у віконце тоді подивитися темрява прагне,
і рушають рожевою вічністю струми Йордану.
Я звідти несу Слово Боже, в цих землях не знане.

Я теж вірю у Бога єдиного, пане,
але не розумію, як тут опинилась:
мене Вершник приніс із майбутнього на урагані,
а, може, мені все наснилось, наснилось, наснилось…
Чи можна піти з Вами, пане, здолавши утому,
знайти відповіді або просто дорогу додому.

На відлунні великих шляхів живемо ми,
з нами поруч Господь за подіями спостерігає,
він живе недалеко – ліворуч, і за небокраєм,
але стежки його несподівані і невідомі.

***
Пройде день, пройде ніч,
пройде безліч облич,
я облишусь у хмарних снах.
І проступить на мить
чи то постать, чи – віть
на спітнілому склі вікна.

Пройде день, пройде рік,
я піду по той бік
туманів, вітрів та імен.
І прийде за тим
чи то згадка, чи – дим,
чи то постать із давніх-давен.

***
Холодним вугіллям час обернувся,
світ намагаючись ввести в оману.
Чорними голками ніч розгорнула
невідь таємну, що їй притаманна.

У срібному небі зорі чорніють,
ніби то діри – тіні і віти.
За обрій, де вітер між вістрями виє,
летіти на Слові, Словом – летіти.

Трилогія “Три хвилі часу”

Ч.1 Секунда самоти

Хвилею зітхає море хиже,
ковтає подих цей тиша,
і час зупиняє
і на нас чекає –
секунда найцінніша –
Секунда самоти.

Небо споглядає наше полум’я,
лягає хвиля спати – знаю я:
все завмирає,
і на нас чекає –
секунда, що єднає –
Секунда самоти.

Ч.2 Застигла хвилина

Застигла хвилина;
степ. Сніг запорошив світ.
Біла рівнина, слід зник,
що вів за небозвід.

За обрієм брами в літо,
у розмальований схід;
м’якими крилами вітер
хилитає хвилини нам вслід.

Ч. 3 Година промайнула

Година промайнула;
за сутінками – ніч
вітрила обернула
історії навстріч.

Нічні вітрила чорні
вертають нас на схід
додати фарб мінорних
в ранковий краєвид.

Година пролетіла;
і в’язень східних гір
одяг на себе крила
і сонце – набакир.

На захід крила білі
несуть нас навзнаки
зафарбувати хвилі
вечірньої ріки.