чтобы поместить сообщение или комментарий вам нужно войти под своим логином

логин

пароль

регистрация
забыл пароль



Мебель для кабинета руководителя

Надежно. Качественно. Выгодно. Быстро

mebeldlyakabineta.ru


чтиво / репортаж

Таке ось Гуляйполе!

29.08.07 | gohatto_n | gohatto-n.livejournal.com
Гуляйполе – це багато пилу і страшенна спека. Це вічні черги за квасом, вічні черги за пивом і до крану з водою. Порівнятися із натовпом, який щоразу збирався навколо кранів з водою, міг хіба що натовп людей, коли поети розмальовували дівкам цицьки...
Ми їхали довго і жарко, у жахливому вагоні, коли так спекотно, що обливаєшся потом, а крізь величезні шпарки у вікнах тебе обдуває холодним вітром... Як наслідок – я приїхала в Гуляйполе з продутим нервом, від чого мені зводило зуби і тріщала голова, а ще – з кон’юнктивітом. Саме тому, певно, моє сприйняття фестивалю було дещо зіпсованим. Бо було мені погано...
Перше “фе” в бік організаторів – ну могли б попередити приватних перевізників про наплив народу! Як наслідок, на вокзалі у Запоріжжі сиділи гості фестивалю, жували шаурму і парилися десь з восьмої години ранку. Бо мали квитки у Гуляйполе лише на обід та післяобіддя. Рейсові мікроавтобуси ходили щогодини, і нам, відвідувачам фесту, треба було конкурувати із неабияким напливом місцевих жителів, які якраз в п’ятницю поверталися з роботи в Запоріжжі у своє рідне містечко.
Запоріжжя – місто, яке вразило своїм брудом і тим, що не було там ніяких кафешок, аби поїсти. Може, насправді, вони й були, але нам, подорожнім, які йшли центральною вулицею, нічого путнього не попалося.

Може, насправді, вони й були, але нам, подорожнім, які йшли центральною вулицею, нічого путнього не попалося.

...Якщо попросити когось молодого і не обтяженого інтелектом назвати асоціативний ряд, який виникає при словах “Махно” і “анархія на Україні”, то можна бути впевненим, що серед того ряду будуть такі слова, як “натільник”, “галіфе”, “тачанка”, “кулемет”, “степ”. У ці самі точки і тиснули організатори “Дня незалежності з Махном”, коли створювали антураж (і намагалися створити атмосферу) дійства. Розгалужена і складна ідея обернулася на набір банальних стереотипів, не більше. Заявлений як андерграундовий, фестиваль не мав ні драйву, ні відповідного настрою, ні достатнього рівня організації, аби бути таким. Багато чого було залишено на абись, можливо, з розрахунком на те, що для “справжніх анархістів” організація не потрібна. Багато в чому підкачали деякі учасники фестивалю, які просто не приїхали на нього. Сильно напакостило немилосердне сонце, яке розпікало повітря до “далеко за 40”, змушуючи людей постійно стояти у чергах до кранів з водою чи ховатися на річці... Але найбільше, здається, підкачало те, що на кількасот “відірваних” людей прийшлося кілька тисяч місцевих мешканців, які звели нанівець практично весь настрій “нестандартної” молоді своїм пивом, шашликами по 12 гривень за 100 грам, очікуванням “нормальної” (штибу “SMS” чи Сердючки) музики на сцені та п’яними піснями “стоіт бєрьоза у опушкі”...

Гуляйполе – територія анархії! Тут можна робити і говорити будь-що! Тут живе контркультура, зі своїм бачення незалежності України!.. Такі гасла обіцяли масштабний фестиваль для молоді без даху, на якому уявлялися солодкі парочки, котрі злягаються десь у затінку, миті та немиті панки з барвистими гребнями, море пива і повний відрив від реальності.
Саме тому я, зморена дорогою, зняла майку та й заснула собі спекотного полудня у відкритому наметі, завбачливо поставленому у затінку (до речі, здивувалася, коли виявилося, що за наметове задоволення тре платити 25 гривень. Я свій поставила безплатно і не парилася. Незнання – велика сила!). Бо що, “відірваних” людей цицьки злякають, чи як? І доки я спала, стадіон наповнився людьми й галасом, від чого я прокинулася.
І побачила, що прямо перед моїм наметом стоїть кілька пузанів з місцевих жителів, добряче вже вмазаних. А ще гасає з десяток хлопчаків від 9 до 12 років, і гогоче. А ще рядами стоять зелені намети “Оболонь”, ходять золотозубі тітки із характерними короткими зачісками, завитими на бігуді, усі п’ють пиво та їдять шашлики, неспішно проходячись по курному полю. “Відірвана молодь”, яка мала би представляти основний контингент Махнофесту, була відтиснута або до країв стадіону, де можна було встановити намети, або скромно тулилася на “малих сценах”, де читали вірші, а часом “зажигав” вічний гість, учасник і рятівник фестивалів Лірник Сашко. Ці кількасот молодих у вишиванках чи натільниках виглядали ну зовсім непереконливо на тлі тисяч і тисяч місцевих мешканців: золотозубих тіток та дядьок з пузами, дівчат з дитячими візочками та реготливими хлопчаками... Гуляйполівці, а також мешканці прилеглих сіл і містечок, вибиралися на фестиваль цілими сім’ями, з дітьми зовсім грудними і з дітьми старшими, з тещами, свекрухами та собачками тузиками.
І що, я буду в таких умовах цицьками світити? Ні, звісно. Ось так і багато з тих, хто приїхав на “День незалежності з Махном”: наче очікували “вседозволеності”, але просто не могли переступити через себе і забутися, відірватися від реальності. Бо реальність тиснула з усіх боків.

...Література
Так, як початок і середину літературних читань я витратила на пошуки шляхів сполучення між Запоріжжям та Гуляйполем, то на мою долю в перший день лишилися тільки представники луганської літературної тусівки “Стан”. Різномасті вірші то в більшій, то в меншій мірі викликали зацікавленість публіки. Зацікавленість, в основному, викликали ті поезії, а в яких звучали слова “член”, “сперма” та “секс”. Не вловивши у інших авторів подібних лексичних “якірців”, слухачі пропускали повз вуха непогані вірші і реагували доволі мляво.
Наступного дня, крутячись біля “малих сцен” в очікуванні махновських читань, познайомилася із журналістом – з тих журналістів, котрі доволі близькі до організаторів і знають все. Журналіст ліниво перегортував аркуші із програмою і бурмотів: “Юрко Покальчук захворів, тому не приїде. Леся Подерев’янського теж не буде, як і Жадана. Оце Іздрик хіба що”. На цій песимістичній ноті я скисла геть зовсім, так як всі мої фестивальні плани послухати світил української літератури полускалися одне за одним. Адже пропустивши наймасніших авторів попереднього дня, я виношувала надію хоча б частково наверстати пропущене днем сьогоднішнім.
За деякий час, “Читання на тачанці” все-таки почалися, хоча автори й не вилазили на тачанку, обмежившись спостеріганням її навпроти “середньої сцени”. Хоч як ведучий кликав Іздрика, одначе письменник кудись дівся, і відкривати читання довелося Богдану Горобчукові, за ним вийшов Павло Коробчук, після – Дмитро Лазуткін та інша братія. Вірші хлопці читали вже “обкатані”, тож практично нічого нового, відмінного від інших літературних читань, почути не вдалося.
Найяскравішою літературною подією, яка зібрала глядачів навіть більше, ніж збирали крани з холодною водою та ятки з пивом, був поетичний боді-арт. Хоча організатори фестивалю задовго до 24 серпня грозилися, що будуть проводити суворий кастинг і тільки дівчата з найгарнішими тілами будуть допущені до конкурсу, однак, як виявилося, охочих підставляти своє тіло та ще й в умовах “кастингу” не знайшлося. Тому поетичний боді-арт затримувався з початком через відсутність моделей. Зрештою, моделі знайшлися і були чудовими, як на мене:). Охоронці утворили тісне коло, всередину якого впустили письменників, моделей, журналістів і ведучого. “Прості смертні” товклися за межами кола. Охоронці, тихенько на мить розчепивши руки, знімали дійство на мобільні – доки начальство не бачить. Журналісти товклися і, обливаючись потом, клацали фотоапаратами. Письменники називали себе і коментували свою роботу, сварячи організаторів, що тим прийшло в голову запропонувати розмальовувати пітні тіла...аквареллю. Тож боротьба за кожну пляшечку гуаші була запеклою. Серед учасників з пензликами в руках потіли Світлана Поваляєва (розписувала Анатолія Дністрового, який щедро представив для її “хайку” своє масштабне пузо і широку грудь), Дмитро Лазуткін, бард Едуард Драч, Павло Вольвач та Павло Коробчук. На жаль, ні часу, ні умов для створення шедевру у письменників не було, тож кожен намагався вмістити на сантиметри шкіри моделі всю суть так, щоб було вражаюче і коротко. Найкраще з цим, на думку публіки, справився Павло Коробчук. Доки письменники, на превелике щастя усіх гуляйпольских школярів, виводили гологрудих моделей на “середню сцену” під палюче сонце і довго розповідали про свої задумки і концепції, Коробчук не приховуючи заявив, що головна ідея його “твору” – це цицьки, а надпис “Живи тут” те й означає, що цицьки ці такі хороші, що непогано було б жити в них вічно. Як і передбачувалося, письменник зірвав овації і однозначну найвищу оцінку від публіки.

...Політика
До честі організаторів – зі сцени фестивалю не звучало жодних політичних гасел, хоч як на це плювалися противники проведення заходу. Зокрема, Союз Анархістів України “таємно” розповсюджував листівки, на яких висував злісний протест проти “Дня незалежності з Махном”, закидаючи організаторам, буцімто славне ім’я Батьки використовується у пропагандистських цілях “помаранчевими”. Як аргумент приводили те, що Олесь Доній посідає 37 місце у виборчому списку блоку “Наша Україна – Народна самооборона”. Як би там не було, однак жодного агітаційного намету, жодного прапорця чи листівки на фестивалі так і не з’явилося, як і не звучало жодних політичних закликів зі сцени. Однак зовсім без політики не обійшлося, адже фестиваль не зрадив минулорічній традиції і знову провів конкурс під назвою “Томатний лідер нації”. Суть конкурсу полягає в тому, аби методом кидання придбаних неподалік помідорів відмітити карикатуру того політика, який найбільше “імпонує”. З цією метою на мурі поблизу туалетів (що характерно) були розвішані величенькі плакати із мальованим зображенням Ющенка, Тимошенко, Симоненка, Вітренко, Мороза, Литвина, Луценка, Януковича та інших. Ведучий зі сцени закликав купляти помідори і шпурляти у плакати. Ось тут невідомо звідки взялися браві молодики і вдалися до провокацій. Буквально троє-четверо хлопців з неприхованою ненавистю накинулися на Ющенка та Тимошенко, при чому робили це настільки агресивно, що весела, здавалося б, забава, набула загрозливих форм. Охоронці швидко почали кликати підмогу. Учасники фестивалю на провокацію успішно піддалися, адже не могли вони дивитися, яким томатним тортурам піддають “хороших” політиків, тому з осатанінням накинулися на Віктора Януковича. Звідкись полетіли яйця. Потім хтось підпалив Юлю і Віктора Андрійовича, і червоне полум’я швидко з’їло малюнок невідомого карикатуриста. Якась палка українка кинулася “мститися” Януковичу, розмахуючи запальничкою, немов ятаганом, однак малюнок, мокрий від помідорів та яєць, займатися не хотів. Несміливе полум’я швидко погасили охоронці, які вирішили, зрештою, припинити цю всю комедію.
Найбільше мене вразила поведінка малих хлопців, які з ненавистю кидалися на Юлю та Юща...Підсвинки, вони ну ніц у політиці не розуміють, зате прекрасно ілюструють зазомбованість своїх батьків і зазомбованість власну. Ось таке ось “майбутнє нації”, яке ще не розібралося що й до чого, а вже ненавидить...

...Музика
Хто запросив на “вільну сцену” гурт “Чорнобривці” – той зробив помилку. По-перше, гурт не має нічого спільного з андеграундністю, на якій так часто акцентував ведучий зі сцени. Троє безголосих “афроукраїнців” з диким акцентом проспівують-проговорюють українські пісні, які приїлися ще з часів “брехунця”: “Несе Галя воду”, “Ой на горі два дубки” і т.д. Брак слуху у солістки ще більше псує враження. Дратують постійні вигуки англійською з не меншим акцентом, ніж вигуки російською. Згадуються кліпи гурту на М1. У мене, як на зло, звело голову та зуби болем, я лежала у наметі і тихо підвивала в унісон до підвивань зі сцени, періодично просила Снейка вивести мене до сцени, аби я “нахапалася вражень”, бо “треба писати репортаж”... (до речі, попри жахливий біль від “Мертвого півня” та “Тіка” я таки проперлася! Ось що значить _якісно_!)
А потім вийшов “Борщ”. Таке поєднання – “Чорнобривців” і “Борщу” – збиває з пантелику. Особливо те, що після драйвових і природних “Борщів” ведучий знову викликав на сцену “Чорнобривців”...
Місцеві жителі, засідаючи під зеленими наметами “Оболонь” та попиваючи пиво, розповіли, що в тому році фестиваль був набагато кращим. Особливо що стосується музичної частини. Один дядьо пожалівся, що організатори не привезли обіцяну Гайтану. “Замість цієї співачки доводиться слухати ОЦЕ” – і він з прикрістю махнув у бік сцени, на якій викаблучувався Місько Барбара. Зате “Чорнобривці” гуляйполівцям сподобалися!!! Ірена Карпа, вбивши назву “Фактично самі” і нарікши гурт скромною назвою імені себе “Quarpa”, зробила велику помилку, вирішивши заспівати наживо. Бо слухати пані письменницю на записі й бачити цікаві кліпи це одне, а виявити абсолютну неспроможність дівчини хоча б попадати в ноти при живому виконанні – зовсім інше. Карпа була, як завжди, претензійною, тільки ця претензійність, природна як на дівчину-підлітка, у виконанні дорослої вже Іренки виглядала штучно і замусолено. “Я повішуся на колготках якоїсь гламурної дєвкі!” – гукала гламурна Карпа і була смішною.
“Мертвий півень” – це “Мертвий півень”, навіть попри поганий звук. Стадіон шаленів, а “Бра-ат, піво кончілось!” засіло у голові на три дні поспіль. Про другий музичний день нічого не скажу, так як через ті самі проблеми з добиранням мусила їхати на проходящій маршрутці назад набагато раніше, ніж могла б. Шкода, кажуть, було кльово.

Коротше – не сподобалося. Але визнаю, що я просто їхала _спостерігати_, а не брати участь, не відриватися. Була б там гарна компанія, то я б і не помітила багато чого. А я ж їхала прискіпливим журналістом, тож всякі “діри” кидалися в очі дуже промовисто. Коротше, у 2008 році туди не поїду:)

PS
поскольку репортаж эмоционально субъективен, советую также прочесть комментарии в первоисточнике: http://gohatto-n.livejournal.com/141525.html



комментарии


чтобы поместить сообщение или комментарий вам нужно войти под своим логином